Літературно–музична композиція до 204-річниці з дня народження Т.Г.Шевченка
Дійові особи: Тарас, Оксана. На сцену виходить хлопець у полотняній сорочці, брилі, постолах. Це - Тарас.
Тарас. Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога... Сідає на край сцени.
Тарас. Як прийде Оксана, скажу: ти моя зіронька.
З'являється дівчинка у вишитій сорочці, боса, на голові стрічка.
Тарас (радіє). Ось Іди, Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.
Оксана. Ну, що?
Т а р а с. Та йди ближче.
Оксана. Та я й звідси почую.
Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.
О к с а н а. А чого? Не помирили?
Тарас. Ні, не те: буду там учитися на маляра,
Оксана. О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра?
Тарас. Років за два буду маляром!
О к с а н а. А що це таке - маляр?
Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака.
О к с а н а. Ти бач! Он воно що!
Тарас. Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінками, а на дверях... ех! Козака змалюю на стіні! (Пауза.) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.
Оксана. (підходить і дивиться вдалечінь)Тарасику, поглянь, яка краса! З цього пагорба видно все наше село. Воно потопає у вишняках і мальвах, немов вишита шовком сорочка, а хати хоч і старенькі, похилені,та всі дбайливо побілені, підведені глиною. Я так люблю наше село.. А он ,он , Тарасику,видніється твоя хата, поглянь. Правда ж на маленький рай схожа?
Тарас. Не називаю її раєм, тії хатиночки у гаю
Над чистим ставом край села.
Мене там мати сповила, і ,сповиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала в свою дитину.
В тім гаю, у тій хатині, у раю я бачив пекло!
Там неволя, робота тяжкая ніколи і помолитись не дають.
Там матір добрую мою ще молодую у могилу
Нужда та праця положили.
А батько , плачучи з дітьми (а ми малі були і голі)
Не витерпів лихої долі, помер на панщині…
Оксана (підходить ближче, сідає). Важко тобі живеться сиротою. Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.
Т а р а с. Бачу, давно бачу… Поки живі були матуся, то й сорочечку прала, і квіточки по ній вишивала. А тепер нікому ні сорочку випрати, ні голівоньку змити…
Пісня
Оксана. Тарасику, любий, не засмучуйся так. Адже у тебе є братики і сестрички, вони тебе люблять , ти їм так потрібен.
Тарас. Знаю. От лише заради них я тут пасу ягнят, щоб заробити їм грошей. А то б тільки мене й бачили… Утік би далеко – далеко, туди , де немає панів, де всі люди рівні, мов рідні брати, де воля!
Оксана. Не думай про це. У селі всі тебе люблять, усі ладні тобі допомогти. Тільки всі вони бідні кріпаки, які працюють від зорі до зорі і права ні на що не мають.
Тарас. Отож я давно це бачу.
Село неначе погоріло, неначе люди подуріли.
Німі на панщину ідуть , і діточок своїх ведуть…
А ти знаєш оту пісню "Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя"?
Оксана (тихенько). Ну, то й що?
Тарас. Зіронька, то це ти!
Оксана. Як це? Прирівняв! Чим же я до неї подібна?
Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!
Оксана. На всю Кирилівку?
Т а р а с. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ! Звучить лірична мелодія,
Шевченко (виходить на середину сцени).
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.
